СВЯЩЕННІ КНИГИ ЛЮДСТВА
Веди - священні книги
давньоіндійських релігій
Веди — священні тексти індуїзму, складені 3-4 тисячі років тому в Давній
Індії впродовж періоду, який називають ведичним. У Ведах згадано 1999
богів і міститься 1028 гімнів.
Біблія — перший літературний твір, перекладений іноземною мовою. Вона також
стала першою друкованою книгою і першим підручником у сучасному розумінні,
читанкою. За Псалтирем навчався грамоти, зокрема, і Тарас Шевченко.
Коран — головна священна книга мусульман, запис проповідей, що виголосив
пророк Мухаммед у формі пророчих одкровень. Коран перекладено понад 60 мовами
світу; зокрема, англійською мовою існує 108 перекладів. Повний переклад
українською мовою належить Яремі Полотнюку.
Отже, першу трійку священних книг становлять Веди, Біблія й Коран — три
наріжні камені світової літератури, на яких вона побудувала свій храм.
Веди — священні книги давньоіндійських релігій
Веди, або ведична література (у перекладі з санскр. веди — знання),— перші
найдавніші пам’ятки індійської літератури, створювані упродовж II—І тис.
до н. е.
Структура Вед: містять чотири книги, де зібрані віршовані релігійні гімни,
молитви, замовляння від хвороб та ворогів, магічні заклинання, звернення до
богів, мудреців, небесних світил.
Книги Вед: 1-ша — «Рігведа» — книга гімнів (від санскр. гімн); 2-га —
«Самавєда» — книга пісень, мелодій (саман — мелодія); 3-тя — «Яджурведа» —
книга жертвоприношень, офірних віршів та висловлювань (яджус — жертва);
4-та — «Атхарваве-да» — книга заклинань жерців (атхарван — заклинання).
Одна з найдавніших книг світу, пам’ятка давньої індійської літератури —
Веди — допомагає зрозуміти духовну культуру Індії, адже вона є основою для всіх
релігійних і філософських учень індійського народу. Послідовники цих
релігій Індії вважають, що Веди мають божественне походження. Саме слово
«веда» означає «знання», точніше «священні знання, що існують довіку». У
сучасній індійській традиції знання Вед вважають джерелом мудрості індійців.
Веди надихають на творчість багатьох письменників наступних поколінь
глибиною своїх думок та поетичною довершеністю.
Найдавнішою з-поміж цих книг є Рігведа, з якої й починається
давньоіндійська літературна традиція.
Гімн «Космогонія» з «Рігведи»
Буття
і небуття тоді не було —
Повітря
не було й склепіння неба.
Що
покривало? Де? Що захищало?
Була
вода? Глибокая безодня?
І
смерті не було, безсмертя — також,
Між
днем і ніччю не було відміни,
Те
дихало саме, одне без вітру.
І
більш нічого не було, крім того.
Вкривала
пітьма пітьму споконвіку,
Цей
всесвіт ввесь — мов океан без світла,
Той
зародок, що хаосом був вкритий,
Один
від сили спеки народився.
Любов
спочатку виникла від нього,
Що
стала першим для думок насінням;
Знайшли
зв’язок між сущим і несущим,
У
серці стежачи думками, мудрі.
Думок
тих промінь наскрізь простягнувся.
Що на
горі було? І що зі споду?
Там
сім’яносці, тут же — їх сприймання.
Зусилля знизу, зверху поривання.
І хто
це знає й хто про це повіда?
Звідкіль
цей всесвіт народивсь та виник?
Боги
пізніш за нього народились?
А як
оце втворилося, хто знає?
Світобудова
ця звідкіль взялася?
Чи
створено її було, чи йнакше?
В
найвищім небі хто її пильнує,
Той,
певно, зпа чи, може, й Він не знає?
(Переклад
П. Ріттера)
Прочитайте
гімн Ночі та гімн до Ранньої Зорі. Виділіть основні поетичні образи та художні
засоби їх творення.
Гімн
Ночі з «Рігведи»
Підходить
ніч та дивиться на нас Незліченними очима.
Надягла
намиста-перлини.
Тобою,
Вічна, сповнені
Усі
долини й глибина небес.
Ти
розсієш морок мерехтіннями.
Надвечір
червоним плащем Одягла ти сестру — Зорю,
Темрява
налетіла нагло...
(Переклад
П. Ріттера)
Гімн
до Ранньої Зорі з «Рігведи»
В
повіз великий богині щасливої впряжені коні.
Всі
несмертельні боги посідали в той повіз.
Славна
з’явилась богиня, живуча в повітрі,
З лона
темноти з’явилася людські оселі красити.
З
цілого світу найперша встає вона й шле нам
здалека
пишні дари.
Народилась
зоря молодая, новая,
Будить
створіння, найперше проходить на поклики ранні. В наші оселі несмертна зоря
завітала,
Нашу
хвалу прийняла в високостях повітря,
Вільна, осяйна іде, щедро сипле розкішнії скарби.
Наче
дівчина струнка, так, богине, ідеш ти Хутко на наші поданки...
(Переклад
Лесі Українки)
Прочитайте
ведичні гімни на честь богів. Знайдіть відповідності між богами Давньої Греції,
слов’янської міфології та Давньої Індії. Складіть таблицю з означенням функцій
богів.
Гімн
про перемогу Індри над Агі з «Рігведи»
Маю
співати про ту перемогу, що вчора одержав Індра-стрілець. Переміг він Агі,
розділив усі хвилі, визволив він з гір небесних потоки... І ринули води...
Як до
обори корови біжать, так летять вони в море...
Індро!
Подужавши первістня хмар, ти розбив єси чари тих чарівниць, народження дав
сонцеві, місяцю й зорям! Перед тобою твій ворог зиика... Іидра вдарив на
Врітру, то ж иайхмарніший був ворог. Потужним смертельним перуном він
йому тіло розбив. Мов підтяте сокирою дерево, долі простягся Агі. Наче
прорвана гребля, лежить він, водами вкритий, а там тії води утішили серце,
Врітра
колись їх держав у своїх величезних обіймах, отже, Агі подоланого давлять, вони
і стискають.
Кидають
вітри турботні, буйні тіло Врітри, і води І топлять його, він тепер така річ,
що і назви нема їй!.. Сон, вічний сон покрива тепер ворога Індри!..
(Переклад
Лесі Українки)
Гімн
до Агні з «Рігведи»
Батько
всієї родини приносить поданки.
Агні
швидко біжить по всім вітті кострища.
Вже не
такий він слабкий, молоденький,
як був
на початку,
в час,
як дві матері його на світ породили.
Хутко
він займе ті гілочки, ще не доткнуті.
Шириться,
стелеться, кинувсь на гілки найвищі, швидше, все швидше... он кинувсь на нижчії
знову. Гляньте, як раптом Агні боговитий змінив свою постать! Вітром
розмаяний, в’ється, тріщить, гоготить і вирує, ділить свій пломінь, і
палить, і чорні сліди полишав. Мчить наче повіз, червоним пломінням вже
неба сягає. Швидко від сяйва його никне темрява, наче ті птахи, що
поспішають сховатись від сонця упалів.
КОРАН
Ярема ПОЛОТНЮК
Одним із найпопулярніших на світі творів, як відомо, є Коран, священна
книга мусульман, котрі вважають її зібранням Божих одкровень, зісланих
арабському пророкові Мохаммедові ібн Абдаллагові (бл. 570 — 632).
Саме слово «кор'ан», згідно з тлумаченням знаного мусульманського богослова
Абу Ханіфи (699 — 767), який до того ж був чудовим знавцем літературної
арабської мови, є віддієслівним іменником дієслова «кара'а» й має два значення:
«збір, зібрання» (Божих одкровень) та «читання» у розумінні «те, що (часто)
читається; те, що читається вголос», тощо. Європейська, та й взагалі світова
наукабільш схиляється до другого тлумачення.
Самі ж мусульмани, спираючись на текст своєї священної книги, називають її
по-різному: «фуркан», тобто «розрізнитель» (добра і зла); «гуд», тобто
«керівництво на праведній дорозі, ведіння праведним шляхом»; «АзЗікр», себто «Нагадування»,
«Пересторога»; «Ель-Кітаб» — «[Священне] писання»; «Ас-Сухуф» — «Благородний
сувій», «Шанований Список»; «Калям Ал-лаг» — «Слово Боже»; «Кітаб Аллаг» —
«Боже писання» тощо. Та все ж найпоширенішою назвою є «Коран», часом з
означеним артиклем «аль» і нерідко з епітетом «преславний», «премудрий»,
«високошанований», «прешляхетний».
Згідно з уявленнями побожних мусульман, які базуються на тексті їхньої
священної книги, на небі існує першотекст, «перво-пис», як влучно висловився
перший російський перекладач Корану й поважний знавець коранічної проблематики
Г. С. Саб-луков (1804—1880), існує щось на зразок автографа, «Омм аль-Кітаб»
(«Матір Книги»), що через посередництво «вірного духа» («ар-рух аль-амін») чи
«святого духа» («ар-рух аль-кудус») був частинами переданий пророкові
Мохаммедові і записаний його послідовниками.
Дещо пізніше і сам пророк, і його прихильники дійшли висновку, що текст
священної книги «у серце пророка» за дорученням самого Бога передав архангел
Джібріл, або Джабраїл,— як араби називають архангела Гавриїла, відомого нам з
Євангелія (саме він сповістив пречисту діву Марію про народження Ісуса Христа).
Іншими словами, і мусульманські богослови, і дослідники-сходознавці
сходяться на тому, що текст Корану вийшов від пророка Мохаммеда, відтак
мусимо бодай у найзагальніших рисах познайомитися з біографією засновника
цієї релігії та з самими історичними умовами, в яких вона зародилася.
Відомо, що до народження Мохаммеда більшість арабів, які населяли
Аравійський півострів, були язичниками-ідолопоклонни-ками, чи многобожниками,
хоча окремі арабські племена й визнавали християнство та іудаїзм, побутували
там і впливи зороастрійської релігії й навіть маніхейства.
Біографія Мохаммеда, як і кожного засновника релігії, обросла великою кількістю
легенд, «чудес» та різного роду «подробиць» і «свідчень очевидців», через які
науці доволі нелегко пробитися до скупих і розрізнених фактів.
Згідно з мусульманською традицією, пророк народився 570 р. н. є., у рік,
відомий в арабській напівлегендарній історії як «рік слона». Згідно зі
староарабською легендою, у цей час ефіопський правитель Йємену Абрага збудував
у столиці Сані велику й розкішну церкву, яка мала своїм привабливим виглядом
перевершити мекканський храм Кааби (язичницький) і, таким чином, зробитися
місцем паломництва всіх арабів півострова. Мекканці, що мали непогані прибутки
від паломництва до храму Кааби, найняли араба-бедуїна, який з ризиком для життя
подався в Сану й осквернив новозбудовану християнську святиню. Обурений Абрага
вирушив у похід, щоб помститись мекканцям і знищити храм Кааби. А проте слон,
який був при війську Абраги, не схотів увіходити в Мекку і навіть схилився
перед нею, неначе кланяючись храмові Кааби. А невдовзі Бог наслав на військо
ефіопського намісника величезних птахів, які камінням дощенту його винищили.
Історичні джерела свідчать, що похід Абраги чи його сина Йаксума (Абрага
помер правдоподібно 558 р.) справді відбувся, але його метою була не боротьба
за вплив на паломників, а забезпечення Йєменові безперебійної транзитної
торгівлі через Хіджаз. Що ж стосується дати народження Мохаммеда, то вона
фактично невідома і коливається у досить широких межах — від 570 до 580 рр.;
інакше кажучи, до переселення Мохаммеда в Медіну (літо 622 р.) ми не знаємо жодної
справді вірогідної дати його життя.
Перша біографія Мохаммеда була написана аж у середині VIII ст. Ібн Ісхаком
(помер 767 р.) і дійшла до нас у переробці Ібн Гішама (помер 834 р.) та
частково в цитатах історика ат-Табарі (помер 923 р.). Ці відомості залишаються
поки що єдиним канонічним джерелом.
Тим часом дитинство та юність Мохаммеда відбиваються в численних
напівфольклорних оповіданнях. Так, перед народженням пророка і в момент його
появи на світ з'являються різні віщі знаки й знамення, відбуваються чудеса. Ще
дитиною Мохаммед вступає у контакт із потойбічним світом і врешті одного днядо
нього з'являються ангели, щоб очистити йогосерце.
Правда, достеменно відомо, що хлопець рано осиротів: його батько Абдаллаг
помер ще до синового народження, залишивши вдові Аміні п'ять
верблюдів, кілька овець та одну рабиню. Традиція каже, що коли Мохаммедові
виповнилося шість років, померла мати. Сироту взяв до себе хлопчиків дідусь Абд
ель-Мотталіб, а через два роки, по смерті старого, сиротою заопікувався його
дядько Абу Таліб.
Якийсь час хлопчик пас дядькових кіз та овець, а коли йому сповнилося 12
років, Абу Таліб узяв його з собою в багатомісячні мандри до далекої Сірії
разом із торговим караваном. Вважається, що саме тут майбутній пророк уперше
зіткнувся зі світом християнських, іудейських та інших релігійних громад; саме
у Сірії якийсь християнський аскет начебто впізнав у хлопчикові майбутнього
пророка і провістив йому велику прийдешність.
Уппсальський професор Тор Андре встановив схожість між есхатологічними
віршами Корану і гімнами сірійського християнського містика IV ст. Єфрема
Сіріна, що свідчить про контакти майбутнього пророка з християнськими монахами.
З іншого боку, надто велика кількість фактичних помилок у питаннях, що
торкаються християнського віровчення та ритуалу, переконує нас у тому, що свої
відомості про християнство та іудаїзм Мохаммед почерпнув нез книг, аз усних
розмов.
Коли майбутньому пророкові виповнився 21 рік, він уже мав у Мецці репутацію
«аміна» — надійної, солідної людини, і за рекомендацією свого дядька поступив
на службу до багатої вдови Хадіджі, дочки Хуваліда ібн Асада, яка сама успішно
вела велику караванну торгівлю.
Незабаром Мохаммед і Хадіджа припали до серця одне одному і в 595 році, за
ініціативою Хадіджі, Мохаммед одружився з нею, незважаючи на бурхливі протести
з боку його та її родичів. На той час Хадіджі, старшій від свого обранця на 15
років, було вже під сорок, і від двох попередніх шлюбів вона маладвох синів і
доньку.
Незважаючи на таку вікову різницю, шлюб виявився вдалим: пророк прожив з
Хадіджею 25 літ і вона подарувала йому шестеро дітей — двох хлопчиків, які
померли ще дітьми, й четверо дочок, з яких тільки остання продовжила рід
пророка.
Одруження з Хадіджею позбавило Мохаммеда потреби постійно турбуватися про
хліб насущний. Тепер він міг частіше віддаватися роздумам про релігійні та
філософські проблеми, які віддавна його цікавили. Зрештою, ще до його виступу з
проповіддю ісламу у Мецці існував гурток богошукачівханіфів, які, не належачи
до якоїсь певної релігії, вірили в єдиного Бога, постилися та вели аскетичний
спосіб життя. До них, між іншим, належав і двоюрідний брат Хадіджі.
Коли Мохаммед досяг сорокарічного віку, релігійні роздуми й пошуки почали
займати дедалі більше місця в його житті. Ми, одначе, не знаємо, як саме у
нього виникло переконання, що власне його Бог обрав виразником своєї волі,
назвавши пророком не тільки арабів, а й усіх народів.
Європейські вчені XIX ст. не раз зображали його як істерика чи епілептика
і, спираючись на «житіє» пророка («Сіратрасуль Аллаг»), навіть «науково»
доводили, що він хворів так званою «мускульною істерією» (А. Шпренгер, Р. Дозі,
А. Ю. Кримський та ін.). Однак більш критичні й глибші дослідження (В.
Бартольд) показали, що епілептики й істерики, як правило, не вільні від
хворобливих вагань і захоплень, тимчасом як нічого подібного в житті арабського
пророка і його простому, ясному, може, навіть занадто тверезому вченні ми не
зустрічаємо.
Звичайно, Мохаммед був людиною своєї доби і те, що ми нині витлумачили б інакше,
він, як і перші християни, пояснював виключно втручанням доброї чи лихої
неземної сили. В часи сильного душевного напруження, на самоті, в нічній тиші
чи під гарячим промінням сонця Мохаммед, як раніше апостол Павло, мав видіння,
про які зберіг чіткі спогади.
Так, 97-а сура говорить про зіслання з неба Корану, коли ангели й дух з
дозволу Бога зійшли на землю. Сури 53 і 81, навпаки, говорять про денне
видіння, а з буквального змісту 53-ї сури можна зробити висновок, що пророк
бачив самого Бога, який показався йому на висоті небосхилу, пізніше зійшов до
«раба свого» на віддаль меншу двох луків і сам безпосередньо дав йому своє
одкровення.
Як повідомляє найстарша «сіра», тобто «житіє» Мохаммеда пера Ібн Ісхака,
після сорока років пророка щораз частіше охоплював екстатичний стан, який
супроводжувався зоровими та звуковими галюцинаціями. Одного разу, як стверджує
Ібн Ісхак, на горі Хира біля Мекки до пророка прийшов архангел Гавриїл «за
наказом Бога». Це видіння справило на Мохаммеда велике враження, і він надовго
впав у депресію, з якої його вивів той самий «дух», що звелів йому йти до людей
зі словомБога.
Вважається, що Мохаммед почав здійснювати свою пророчу місію в 609 чи 610
році і першим, хто повірив у нього без найменших вагань, була його вірна дружина.
Пізніше в пророчу місію Мохаммеда повірив і його двоюрідний брат Алі, син Абу
Таліба, потім — прийомний син Зейд ібн Харіс, із часом до них приєднався
родовитий мекканський купець Абу Бекр (згодом — перший халіф, заступник пророка
на землі), далі — Мохаммедові родичі: аз-Зубейр та Саад ібн Абі Ваккас (згодом
відомий полководець, завойовник Ірану); за ними — купці Тальха та Абдуррахман
ібн Ауф. А ще пізніше до послідовників пророка приєднався й Осман ібн Аффан із
знатного роду Омейядів (майбутній третій халіф), який одружився з дочкою
Мохаммеда — красунею Рукайєю.
Серед перших пророкових послідовників були, як бачимо, найрізноманітніші
люди — родичі і цілком сторонні особи, багаті й бідні; траплялися, зрештою, й
випадки, коли завзяті противники нового віровчення
робилися з часом його ревними послідовниками, як, наприклад, Омар ібн
альХаттаб (бл. 581-591 — 664), згодом другий халіф.
Навернення неофітів до нової віри йшло дуже повільно: за перші три роки
число визнавців пророка не перевищувало 40 чоловік. Нове віровчення від самого
початку наразилося на відверто вороже ставлення мекканців, передусім
корейшитської аристократії; вже на першу публічну проповідь Мохаммеда мекканці
відповіли глузуваннями та лайкою. Щоправда, не всі мекканці ставилися аж так
вороже до Мохаммеда: були й такі, що вважали його божевільним, а декотрі
співчували йому і навіть пропонували свою грошову допомогу, щоб вилікувати
бідолашного земляка. Та, як свідчить Ібн Ісхак, не бракувало й таких, котрі
витончено знущалися з Мохаммеда: одні просили прислати ангела, який підтвердив
би правдивість його пророчих слів, інші пропонували скинути на них небо
великими шматками. Опір пророка, його відмова від будь-яких компромісів,
викликала лють корейшитів. І все ж нова віра робила успіхи: Абу Бекр, до
фанатизму відданий новоявленому пророкові, витратив майже все своє майно на
викуп тих рабів, які прийняли нове віровчення. Щоб уникнути щораз більших
переслідувань, 615 року понад сто найубогіших мусульман емігрувало до
християнської Абіссінії. У Мецці залишилося лише півсотні Мохаммедових
послідовників.
Конфлікт ще більше загострився, коли проповіді мекканського пророка почали
зачіпати релігійні почуття тих сусідніх племен, по чиїх землях проходили
торгові каравани мекканців. Ці сусіди зажадали від мекканців, аби ті «вплинули»
на свого пророка, і він шанобливо висловився про ідолів, яким вони поклонялися,
погрожуючи інакше не пропускати купецькі каравани Мекки через свої землі.
Вважаючи, що за цих обставин слід добитися передусім визнання своєї громади
як окремого політичного організму, пророк зважився на компроміс: погодився з
пошаною висловитися про сусідських ідолів, за що мекканці мали визнати його
громаду.
Компроміс, здавалося, був успішним: уся Мекка визнала Мохаммеда за посланця
Божого, сусіди корейшитів заспокоїлися. Щоправда, пророкові задля цього
довелось поступитися своїм найсвятішим переконанням, ледь не відійшовши від
самої основи власного віровчення. Вживши на означення ідолів слово «гараніки»,
яке могло означати і лебедів, і журавлів, і струнких юнаків, пророк, очевидно,
вважав, що не бере аж надто великого гріха на душу, тим більше що в тій
ситуації важко було вчинити інакше. Однак ані мусульмани, ані їхні вороги
цимкомпромісом не задовольнились.
Почувши про це, Мохаммед наступного ж дня впав в екстаз і з волі самого
Бога прорік рядки, якими, по суті, взяв свої слова назад, відтак лише у 53-й
сурі залишився тьмяний слід від цієї прикрої історії. Зрозуміло, що перший
варіант цих айятів, де згадувалися «шляхетні гараніки», до Корану не втрапив.
Згодом, виправдовуючись перед мекканцями, Мохаммед пояснював, що то його
попутав диявол, і категорично назвав віру в ідолів, як і надію на їх
заступництво, безглуздям.
Нещодавно англійський письменник Саль-ман Рушді, індійський мусульманин з
походження, знаючи цей епізод, написав роман «Сатанинські вірші» з алюзіями
щодо втручання сатани в діяльність пророка (згадаймо добре всім нам відомий з
Євангелія епізод спокушання сатаною Ісуса Хрис-та біля Єрусалима) — цей твір,
як ми знаємо, викликав бурю гніву та обурення у мусульманському світі.
Тим часом ситуація довкола пророка та його послідовників у Мецці
загострювалася. Спроба знайти притулок у Таїфі, кілометрів за сто на схід від
Мекки, куди Мохаммед подався зі своїм приймаком-сином, закінчилася невдало: їх
зустріли градомкаміння.
Допомога прийшла звідтіля, звідкіля її зовсім не ждали — від арабських
пдемен хазрадж і аус, які проживали в околицях Ясріба (класичної Ятриппи).
Прибувши на паломництво до Мекки, дванадцять представників ясрібських племен
познайомилися там з пророком та з основами його вчення і, без зайвих вагань,
присягли йому на вірність, діставши за це титул «ансар», тобто помічник.
Пізніше до Мекки прибуло 70 ясрібських послідовників Мохаммеда, які не лише
присягнули йому на вірність, а й поклялися захищати його хоч би й ціною
власного життя.
Зрозуміло, отже, що як тільки над пророком нависла загроза фізичної
розправи, він потайки переїхав із Мекки до Ясріба, який відтоді почав
називатися Медінат ен-небі, тобто «Місто пророка», або скорочено — просто
Медіна (Місто). Сталося це 4 вересня 622 року. Через 16 років від цієї події
почнуть відраховувати мусульманську еру, яка, згідно з арабським літочисленням,
розпочалася 16 липня 622 року.
Помиривши племена аус і хазрадж, які до того боролися між собою за вплив в
оазі та місті, Мохаммед фактично зробився повноправним володарем Медіни. А
невдовзі почалось розмежування послідовників пророка мусульман з «людьми
Писання» — спершу з іудеями, згодом з християнами.
Життя пророка з переїздом до Медіни докорінно змінилося: гнаний і
переслідуваний проповідник нового віровчення перетворився тепер на «посланця
Божого», який диктує людям Господні закони. Мохаммед у Медіні
— не лише релігійний наставник і вождь, а й світський володар: поряд з його
будинком тут зводяться ще два будинки для його двох дружин, яких він узяв майже
зразу по смерті Хадіджі. Згодом їхнє число сягне чотирнадцяти, хоча для решти
правовірних він обмежить цю кількість лише чотирма жінками. Тут, у Медіні,
відбулася й зміна кибли — напрямку, у який мусульмани мали повертати обличчя
під час молитви: якщо раніше вони поверталися до Єрусалима, то після конфлікту
з іудеями й остаточного розриву з ними
напрямком кибли зробився мекканський храм Кааби. 624 року біля криниць при
Бадрі відбулася перша воєнна сутичка мусульман з мекканцями, яка закінчилася
блискучою перемогою послідовників пророка. Та на цьому боротьба не завершилася:
з перемінним успіхом вона тривала до 630 року, коли Мохаммед із десятитисячним
військом узяв Мекку, а невдовзі й більша частина Аравійського півострова
змушена була покоритися пророкові.
Навесні 632 року Мохаммед здійснив свій останній «прощальний» хадж
(паломництво) з Медіни до Мекки. Влітку того ж року він раптово занедужав і 8
червня помер. Могилу для пророка викопали тієї самої ночі й на тому якраз
місці, де він помер. Згодом біля нього поховали двох халіфів — Абу Бекра та
Омара. Над скромною могилою пророка збудували пишну гробницю, яка з часом
зробилася другою після Кааби святинею мусульманського світу.
*************************************
СВЯЩЕННА КНИГА ХРИСТИЯН
Священною книгою християн (Святим Письмом) є Біблія (гр. bibliv — книги). Християни її ще називають Словом Божим, Книгою спасіння, Книгою книг тощо. Назва «Біблія» утвердилася із IV ст. Так уперше назвав цю книгу Константинопольський патріарх і богослов Іоан Златоуст (приблизно 350 — 407). Біблія формувалася протягом І тис. до н. е. — II ст. н. е. шляхом відбору, редагування та канонізації текстів, які іудейська, а згодом і християнська традиції вважали богонатхненними.
Структура Біблії. Біблія складається з двох частин: Старого Завіту і Нового Завіту. Слово «Завіт» (дав. євр. berit, гр. diatheke — угода, договір, союз, заповіт) походить від біблійної ідеї про угоду (завіт) Бога з обраним народом та з усім людством. Старим Завітом називається та частина Біблії, де йде мова про угоду Бога з давньоєврейським народом. Цю частину Біблії іудеї вважають священною. Друга частина — Новий Завіт — розповідає про угоду Бога вже з усім людством через місію Ісуса Христа. Для християн обидві частини є священними.
Кожна частина Біблії, у свою чергу, поділяється на окремі книги. Так, Старий Завіт включає в себе 50 книг, Новий Завіт — відповідно 27. Водночас сучасні православні видання мають 77 книг (тобто повний перелік), католицькі — 72, а протестантські — лише 66. Такий різнобій пояснюється тим, що, на відміну від 27 книг Нового Завіту, які визнавали й визнають усі християни, щодо 50 книг старозавітної частини такої одностайності не спостерігається.
Старий Завіт. Причиною суперечок є наявність двох основних версій канону Старого Завіту, що складалися із середини І тис. до н. е. до кінця І ст. н. е., — Александрійської та Палестинської. Александрійська версія була сформована серед євреїв діаспори (тобто за межами Палестини), зазнала впливу грецької культури і була вельми популярною. Вона й стала основою християнського Старого Завіту. Поділений на 50 книг Старий Завіт став надбанням православних, а у 45-книжному варіанті — католиків.
Палестинська ж версія була сформована й відредагована іудейськими книжниками. У ній залишено поза увагою 11 книг з Александрійського канону. У XVI ст. ця версія привернула увагу європейських реформаторів на чолі з М. Лютером. Тому протестантська Біблія у Старому Завіті містить 39 книг. Католицька церква як відповідь протестантам канонізувала на Тридентському соборі Старий Завіт із 45 книг, 39 з яких дістали назву протоканонічних, решта — девтероканонічних. Православні включають до своїх видань Біблії усі 50 книг Старого Завіту, умовно поділяючи їх на 39 канонічних й 11 дуже корисних.
Християни усіх напрямів розрізняють у Старому Завіті такі групи книг:
— П'ятикнижжя Мойсееве — книги Буття, Вихід, Левит, Числа та Повторення Закону (Второзаконня);
— книги історичні — книги Ісуса Навина (Єгошуа), Суддів, Рут, чотири книги Царів та дві книги Хронік, Ездри, Неемії, Естер (серед неканонічних книг до цієї групи належать три книги Маккавеїв, Товіт, Юдит, книга Ісуса сина Сарахова, друга й третя книги Ездри);
— книги пророцькі — книги «великих» пророків: Ісаї, Єремії, Плач Єремії, Єзекіїль, неканонічне Послання Єремії — та книги «малих» пророків: Даниїла, Осії, Йоіла, Амоса, Овдія, Йони, Михея, Наума, Авакума, Софонії, Огія, Захарії, Малахії, п'ять неканонічних додатків до книги Даніїла;
— книги учительські (поетичні): Йова, Екклезіаста, Приповісті Соломонові, Пісня над Піснями, Книга Псалмів (Псалтир), неканонічні Премудрості Соломонові.
У Старому Завіті розповідається про створення світу і людини, про рай, потоп і складні перипетії життя Богом обраного єврейського народу. Є також різні молитви (псалми), філософсько-моралістичні твори, релігійна публіцистика, лірична поезія тощо.
Новий Завіт. Новий Завіт складається з чотирьох Євангелій — від святих Матвія, Марка, Луки та Іоана. Перші три Євангелія, що споріднені спільністю сюжетів та манерою викладу, називаються синоптичними (дослівно — «з однієї точки зору»).
Найдавнішим вважається Євангеліє від Марка, хоча в Біблії воно розміщене після Євангелія від Матвія. Існує версія, що воно було написане приблизно через тридцять років після смерті Ісуса Христа. Ісус у Марка представлений як той, хто має владу над хворобами, гріхами і силами мороку. Чотири з шістнадцяти глав Євангелія від Марка присвячено смерті Ісуса. Автор також описує страту Іоана Хрестителя, чия праця з підготовки до явлення Ісуса згадується у всіх чотирьох Євангеліях.
Євангеліє від Матвія більше за обсягом, ніж Євангеліє від Марка. Воно написане з чітко визначеної іудейської позиції. Автор поміщає вчення Христа у п'ять розділів, повторюючи цим самим П'ятикнижжя — п'ять книг Закону Мойсея на початку Біблії. Ісус постає тут як новий, величніший Мойсей. Однак попри своє іудейське походження й ортодоксальні погляди Матвій описує прихід волхвів зі сходу до малого Христа, даючи цим самим зрозуміти, що Ісус є Спасителем усього світу, а не лише окремого народу.
Лука, мабуть язичницький (не іудейський) теолог, акцентує увагу на вселенському значенні Христа. Він підкреслює співчуття Ісуса до бідних, знедолених, жінок. Говорить про важливість молитви та про діяльність Святого Духа.
Так само вдумливо розповідає про вплив і значення Ісуса четверте Євенгеліє — від Іоана. У ньому найбільша увага зосереджується навколо кількох чудес Христа, які Іоан називає знаменнями. Вони пов'язані з висловлюваннями Ісуса, що здебільшого починаються зі слів «я є...» Так, зцілення сліпого ілюструє слова «я є Світло Світу», воскресіння Лазаря — «я є Життя і Воскресіння». Сам Ісус характеризується як «двері», «шлях до істини і життя», «вино і хліб життя» тощо. У чертвертому Євангелії Святий Іоан дає зрозуміти, що Ісус ламає усталені категорії й пропонує інші — вищі. Навіть такі великі слова, як «вчитель», «пророк» і «Месія» недостатньо значимі для нього. Він є Господь, Бог і Слово, яке стало плоттю.
До Нового Завіту входять також історична книга Діянь (або Дій, Діяння) Святих Апостолів; 21 Послання Святих Апостолів, 14 із яких пов'язано з іменем апостола Павла, решта — з апостолами Яковом, Петром, Іоаном, Юдою; і нарешті, пророцька книга Об'явлення Святого Іоана Богослова (Апокаліпсис).
Формування канону Нового Завіту було тривалим процесом. Протягом І—IV ст. н. е. відбиралися загальновживані тексти шляхом їх співставлення та визначення на церковних соборах ступеня святості. У цій складній і відповідальній справі активну участь на різних її етапах брали такі християнські богослови-апологети, як Юстин Філософ (Мученик), Татіан, Іриней Ліонський, Тертулліан, Оріген, Климент Александрійський тощо. Офіційний список із 26 книг, крім Апокаліпсису, було затверджено Лаодикійським собором у 365 р. Згодом новозавітний канон обговорювався на Гіппонському (393) та Карфагенському (397) соборах. А остаточну редакцію затвердив Трульський собор у 692 p., хоча канонічність Апокаліпсису аж до IX ст. бралася час від часу під сумнів.
Апокрифи. У процесі канонізації книг Біблії значна частина християнських творів до Святого Письма не ввійшла. Та вони продовжували функціонувати у християнському середовищі. Ці книги одержали назву апокрифів.
Апокрифи (гр. apokriphos — таємний, секретний) — релігійні твори, які офіційно не визнані священиками, а відтак не є канонічними.
Біблійні апокрифи поділяють на старозавітні і новозавітні. До старозавітніх належать, наприклад, Завіти 12 патріархів, книга Єноха, варіанти книги Буття та Второзаконня. До апокрифічних творів новозавітної пори відносяться у першу чергу різного ґатунку Євангелія (іудео-християнські, гностичні) — Євангеліє евіонітів, Євангеліє євреїв, Протоєвангеліє Якова, Євангеліє досконалості, Євангеліє Істини, Євангеліє Фоми. Відомі також Євангелія, які були поширеними серед деяких етнічних груп (Євангеліє до єгиптян, арабське Євангеліє) чи серед послідовників окремих релігійних лідерів (Євангелія Валентина, Василіда, Керинфа, Левнія, Лукіана, Маркіона, Фалдея) тощо.
Із прийняттям відповідних канонічних текстів більшість апокрифів церква заборонила. Водночас ті, що явно не суперечили прийнятим догматам, мали дозвіл на існування. Деякі, наприклад «Пастир» Герма, Дидахе (Повчання дванадцяти апостолів), Євангеліє народження Марії, Євангеліє дитинства Спасителя, Протоєвангеліє від Якова, навіть служили джерелом християнської церковної практики.
Мови Біблії — давньоєврейська та арамейська (або халдейська — державна мова колишнього Вавилону) у Старому Завіті та грецька (діалект койне) у Новому.
Найдавніші переклади Старого Завіту — Таргуми — з'явились у другій половині І тис. до н. е. Серед них — Таргум Цонафана (V ст. до н. е.), Таргум Онкелос (III ст. до н. е.), Таргум Самарян (І ст. н. е.). Найвідомішим перекладом Старого Завіту грецькою мовою є Септуагінта, або переклад Сімдесяти (близько III ст. н. е.). Він був створений на основі Александрійського канону і став основою старозавітної частини християнської Біблії. Ним послуговувалося східне грекомовне (пізніше — православне) християнство. А західне християнство користувалося латинськими перекладами, зокрема тим, що був здійснений протягом 383—405 pp. під керівництвом Ієроніма Блаженного (347—420). Цей переклад у XV ст. отримав назву Вулгата (загальноприйнята). Латинська Біблія за цією назвою була канонізована Тридентським собором 1546 р. і донині є офіційною в католицькій церкві.
Українські видання християнського Святого Письма. Історія поширення Біблії в Україні розпочинається з часів появи тут перших християнських місіонерів. Поширюючи християнське вчення, вони принесли із собою і книги Святого Письма, які з часом почали перекладатися давньою літературною українською мовою. Першою в Україні книгою Святого Письма є Остромирове Євангеліє (1056— 1057). Найціннішим із перекладів народною мовою є Пересопницьке Євангеліє (1556— 1561), що вийшло з монастиря в Пересопниці (Волинь). У ньому чи не найповніше та найяскравіше зміст Біблії передано українською — «для лєпшого виразумління люду християнського». Дуже популярним в Україні був Псалтир, який використовувався і як посібник для домашнього читання. Поширеними були й книги Нового Завіту — Четвероєвангеліє і Апостол, найдавніші з яких з'являються в 1195—1220 pp.
У 1581 р. побачила світ знаменита Острозька Біблія, що була надрукована першодрукарем Іваном Федоровим у м. Острог.
Перший переклад Біблії живою народною літературною мовою здійснили в 1903 р. Пантелеймон Куліш, Іван Пулюй та Іван Нечуй-Левицький за ініціативи Всесвітнього біблійного товариства. До нього ввійшли лише канонічні книги — 39 із Старого Завіту і 27 — із Нового. Протягом XX ст. повністю переклали Біблію українською Іван Огієнко (1962), Іван Хоменко (1963).
*******************************************
1. Електронна бібліотека ім. В. І. Вернадського http://www.nbuv.gov.ua/node/123
2. Українські онлайн- бібліотеки - https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A3%D0%BA%D1%80%D0%B0%D1%97%D0%BD%D1%81%D1%8C%D0%BA%D1%96_%D0%BE%D0%BD%D0%BB%D0%B0%D0%B9%D0%BD-%D0%B1%D1%96%D0%B1%D0%BB%D1%96%D0%BE%D1%82%D0%B5%D0%BA%D0%B8
3. Електронна книгарня по зарубіжній літературі - http://elbook.in.ua/?option=news&item=show&id=15
4. Мовна скарбниця
http://natalianemirovska.blogspot.com/2017/09/blog-post_18.html
******************************
8 клас
КЛАСИЦИЗМ
Класицизм (від лат. сlаssісus — «зразковий») — художній напрям у мистецтві та літературі XVII - початку XIX ст., для якого характерні піднесена громадянська тематика та суворе дотримання певних творчих норм і правил.
Класицизму як художньому напряму притаманно відображати життя в ідеальних образах, які тяжіють до загальної «норми», зразка. Зразком досконалого та гармонійного мистецтва в класицизмі була проголошена антична класична минувшина. Тому митці часто зверталися до сюжетів і образів античної міфології. Письменники цієї доби зразки, гідні наслідування, також вбачали в античній класиці, у трагедіях Есхіла та Софокла, у поезії Горація. Особливість літератури класицизму виявилась ще й у тому, що її творці дотримували правил, які були обов’язковими й відповідали порядкам, встановленим у суспільстві.
Уперше класицизм з’явився в італійській культурі XVI ст., а найбільшого розквіту досяг у Франції у XVII столітті: у драматургії (П’єр Корнель, Жан Расін, Жан Батіст Мольєр), у поезії (Жан де Ла-фонтен), у живописі (Нікола Пуссен), в архітектурі.
В історії Франції XVII століття було періодом створення централізованої держави й утвердження абсолютної монархії, що досягла свого розквіту за часів правління короля Людовіка XIV, якого називали «король-сонце». Йому належать відомі слова: «Держава — це я». Король був наділений необмеженою владою, він розпоряджався своїми підлеглими та їхнім майном. Абсолютна монархія проголошувалась найдосконалішою формою правління. У суспільстві була встановлена сувора ієрархія. Вплив абсолютизму поширювався й на мистецтво, розвитком якого прагнули керувати кардинал Рішельє та інші вельможі. Класицизм виявився першим художнім напрямом, визнаним офіційною владою.
Класицисти вважали, що призначення літератури — виховувати людину, але не шляхом читання моралей чи нотацій, а насолодою, яку має надавати мистецтво.
Найповніше втілення принципи класицизму отримали в трагедіях П’єра Корнеля та Жана Расіна; творцем комедії класицизму вважають Жана Батіста Мольєра.
Отже, визначальні риси класицизму:
• наслідування зразків античного мистецтва;
• раціоналізм (прагнення будувати художні твори на засадах розуму, ігнорування особистих почуттів);
• нормативність, встановлення вічних та непорушних правил і законів (для драматургії це закон «трьох єдностей» — місця, часу й дії);
• встановлення ієрархії жанрів, серед яких найважливішими вважалися античні; поділ жанрів на «високі», «серйозні» (трагедія, епопея, ода, елегія, ідилія) та «низькі», «розважальні» (травестійна поема, комедія, байка, епіграма);
• обов’язкове дотримання канонічних правил написання творів (зображення героя тільки при виконанні державного обов’язку, різкий поділ дійових осіб на позитивних та негативних, суворе дотримання пропорційності всіх частин твору, стрункість композиції тощо);
• аристократизм, орієнтація на вимоги та смаки вищої суспільної верстви;
• у галузі мови класицизм висував вимоги ясності та чистоти, ідеалом була мова афористична, яка відповідала б засадам теорії трьох стилів.
Вплив класицизму на мистецьке життя Європи був широким і тривалим, а в архітектурі продовжувався й у XIX ст.
В Англії теоретиками й практиками літератури класицизму були Бен Джонсон, Джон Драйден, Олександр Поуп; у Німеччині — Мартін Опіц, Йоганн Готшед, у Росії — О. Сумароков, М. Ломоносов, Д. Фонвізін.
Драма
(грец. drama — дія) — п'єса соціального, історичного чи побутового характеру з гострим конфліктом, який розвивається в постійній напрузі. Герої — переважно звичайні люди. Автор прагне розкрити їхню психологію, дослідити еволюцію характерів, мотивацію вчинків і дій.
Сатира
гостра критика чогось, окремих осіб, людських груп чи суспільства з висміюванням, а то й гнівним засудженням вад і негативних явищ у різних ...
Сарказм
(від грец. σαρκασμός, буквально «розривати [м'ясо]») — зла й уїдлива насмішка, вищий ступінь іронії, троп і засіб комічності, в основі якого лежить гострий дошкульний глум, сповнений презирства. Сарказм заснований не лише на посиленому контрасті між тим, що розуміється і тим, що висловлюється, але і на безпосередньому навмисному оголенні того, що розуміється. На відміну від іронії сарказм нічим не прикритий. Це аморальні речі, різко негативні.
Гумор
Художній прийом у творах літератури або мистецтва, заснований на зображенні чого-небудь у комічному вигляді, а також твір літератури, або мистецтва, що використовує цей прийом.
Комедія
(дав.-гр. κωμῳδία kōmōidía, від κῶμος kômos ‘веселощі, весела процесія’ та ᾠδή ōidḗ ‘спів’) — драматичний твір, у якому засобами гумору та сатири викриваються негативні суспільні та побутові явища, розкривається смішне в навколишній дійсності людини чи тварини.
Трагікомедія
вид драматичних творів, які мають ознаку як трагедії, так і комедії.
Трагікомічне світобачення, що лежить в основі трагікомедії, пов'язане з відчуттям відносності існуючих критеріїв життя, абсурдності буття, відмовою від моральних абсолютів, непевності в духовних цінностях.
Трагікомедія характеризується насамперед тим, що водночас трагічно і комічно вияскравлює одні й ті самі явища, при цьому трагічне і комічне взаємно посилюються, а співчуття автора до одного персонажа суперечить співчуттю до іншого.
Іронія
( від гр. удавання) - це прихована насмішка над явщем чи особою про які говорять у позитивному чи навіть у захопленому тоні, маючи на увазі зовсім протилежне з метою насмішки над цим( явищм чи особою).
Немає коментарів:
Дописати коментар